Публікації в пресі

Досьє за власним бажанням…

В’ялов О.О., засновник і директор приватної школи «Початок мудрості» (м. Харків)

Передмова

Писати автобіографію – важко. По-перше, як виділити головне і не потонути в подробицях? По-друге, як обійти увагою подробиці, якщо з них якраз і складається життя? По-третє, як побороти бажання перебільшити і хоч трохи похвалитись? Дай Бог, щоб написане мною було благословенням для вас! Якщо ж захочете познайомитись ближче, приїздіть до Харкова – поспілкуємось за чашкою чаю…

«Ніколи не буду вчителем!» (мої шкільні роки)

Мої батьки не були вчителями. Принаймні, за дипломом. Втім, з чотирьох дідусів та бабусь троє вчителювали. І, напевно, якусь частку їхніх генів дав Господь успадкувати і мені. Шкільні роки були для мене світлою смугою, оскільки навчання було цінністю нашого дому. Батьки не передали нам (мені та моєму молодшому братові) всілякого майна (за винятком старенького «Запорожця», що залишився після дідуся - інваліда війни), але їхнє ставлення до освіти, до здобуття знань передалося дітям «на всі сто». Як і всі звичайні хлопці, я збирався стати то пілотом, то авіаконструктором, то моряком, то хірургом, навіть – вченим-істориком, але ніколи – вчителем. В школі якось (після чергового опитування «мрію стати…») зізнався, що професія вчителя – не для мене (аргументи були залізні: «зарплати мало, нервувань – забагато!») Шкіл, до речі, в моїй біографії було три. Перша – неподалік від дому. До другої я перейшов, аби вчитися в спортивному класі (займався плаванням). Третя – з фізико-математичним класом при Харківському Державному Університеті. Впродовж шкільних років на мене справляли вплив, по – перше, мої батьки (щоправда, глибину цього впливу я усвідомив пізніше, після школи), а, по – друге, гарні вчителі. Перші – вдома, а другі в школі вчили мене, в принципі, одного і того ж – мислити самостійно і не шаблонно, не боятись задавати питання, не пасувати перед труднощами, вчитися будувати стосунки з іншими, багато читати, бути дисциплінованим і не нарікати на злигодні долі.

«Новий Заповіт» (Бог шукав мене, даючи мені знайти Його)

Ясна річ, я не був ідеальним хлопцем, хоч ззовні і мав подібний імідж. «Не пив, не палив, не бешкетував, до поганих компаній не встрявав». Зразковий фарисей. І таким лишився б надалі, якби не… букіністична крамниця. Саме там (через прищеплену батьками пристрасть до читання) я, шукаючи на що спустити отриману стипендію, побачив невелику книжку з коричневою палітуркою і золотистим написом: «Новий Заповіт». То був час, коли ще не так просто було знайти Біблію і моя знахідка не змусила довго чекати… Проте, читання не принесло одразу ж очікуваного ефекту. Текст здавався важким і малозрозумілим. До цього я вже шукав для душі поживи і ковтав різну мішанину – від Поля Брегга з його «Чудом голодування» до «Бхагавад-Гіти»… Хтось тоді підказав мені простий, але дієвий рецепт – молитися щоразу як сідаю читати Євангелію, аби Бог відкрив мені її розуміння. Мало-помалу справа йшла, а потім з приходом до церкви (то була церква євангельських християн-баптистів) я зазнав нового поштовху в моїм Богопізнанні. Схема знов-таки була простою: за тиждень я накопичував у своєму блокноті запитання, які виникали в мене під час читання Нового Заповіту і тоді я йшов до церкви, де після служби просив пастиря сісти зі мною та розтлумачити мені що до чого. Наступний тиждень народжував новий список і так далі. Паралельно з Новим Заповітом я читав різні (в основному апологетичні) християнські книги. В той час я вчився на фізичному факультеті університету і шукав точки дотику віри та академічного знання. Коли точно в моїй душі настав «поворотний момент», сказати важко, але офіційною точкою відліку нового життя вважаю свою молитву покаяння після проповіді на великому християнському зібранні в липні 1992 року.

«Люблю пригодницький жанр…» (про вплив Біблії на мене)

В дитинстві мене захоплювали пригодницькі книги. В житті ж від пригод намагався триматись осторонь. Проте, відколи Бог надав нового змісту моєму життю, пригоди не забарилися! Оскільки неможна осягнути неосяжне, зупинюсь лише на одній події… Працюючи вже директором християнської школи, час від часу я стикався зі збігом обставин, подолання яких здавалося мені безнадійною справою. І тоді хотілося здатись, кинути все, припинити боротьбу. Одного вечора, сповнений таких депресивних почуттів, я повернувся додому… Жінці, що одразу ж відчула негаразд, сказав: «Нема сил про щось говорити, зранку все розповім…». Зайшов до своєї кімнати, сів на ліжко і взяв у руки Біблію. За звичкою відкрив наступний розділ (стараюся читати послідовно – розділ за розділом) і, поринув у… 41-й розділ книги Буття. Знайома в подробицях історія Йосипа, чи може в ній бути щось надзвичайно нове? Втім, мою увагу привернули до себе… два числа. Перше - «І сталося по закінченні двох літ часу, і сниться фараонові…» (Бут.41:1). Це – про час після звільнення з тюрми начальника чашників, якого Йосип, несправедливо засуджений, просив поклопотатися за нього перед фараоном. Друге – «Йосип був віку тридцяти літ, коли він став перед лицем фараона» (Бут.41:46). Це про «хеппі-енд» Йосипових страждань… Ніколи раніш не помічав цих двох чисел і тим більш не намагався їх узгодити. Того ж вечора мій стомлений розум виконав банальне віднімання – тридцять мінус два… Двадцять вісім. Саме стільки було Йосипу, коли він, як то кажуть, дійшов до самого дна своєї біди. Проданий братами в рабство, несправедливо засуджений, він зараз просить про допомогу начальника чашників, не знаючи, що той за хвилину забуде про нього і не згадає ще впродовж аж двох років… І тут мене пройняла, вразила в саме серце, думка: «Мені ж зараз двадцять вісім!» І далі – більше. Чи можна зрівняти мої труднощі з Йосиповими? Чи знав Йосип що чекає його за два роки? Чи знаю я моє майбутнє? Бог тримав долю Йосипа, тримає і мою! Йосипові нічого не лишалося, як втішатися Богом і задовольнятись Їм Самим. Така ж і моя доля і це – Божий шлях! В цю мить трапилось надприродне – моя втома, депресія зникли в мить і серце сповнилось подякою і величанням Бога.

Найбільший вплив на мене Бог справляє і сьогодні через Своє Слово. Воно справді «живе та діяльне» (Євр. 4:12), «світло для стежки моєї» (Пс. 118:105)!

«Мені здається, що в тебе дві жінки: школа і я… І першу ти любиш дужче!» (як почався «Початок мудрості»)

Те, що моє покликання (всупереч шкільним очікуванням) – бути вчителем, я зрозумів ще коли був студентом ХДУ. Відтак, додатково до профільної спеціальності – «фізик» - попросив дозволу отримати другу спеціальність – «вчитель фізики». Дозволили. Але бути вчителем – одне, а бути засновником і директором школи – інше. Подібна перспектива не приваблювала мене і в душі я пообіцяв собі, що вже ким-ким, а директором (і тим більше – засновником школи) не хочу бути в жодному разі! Втім, Бог не радився зі мною і не питав про мої плани. В свої 25 років я стаю, по-перше, батьком (народилася Маргарита – наша старша дочка), а, по-друге, засновником школи. Оглядаючись назад, я і досі до кінця не розумію, як на таке наважився! Маючи в той час лише три роки педстажу, практично ніякого досвіду, починаючи з нуля – без дітей, без вчителів, без обладнання, без документів… Безумство! Розумію, що це Бог закрив мої очі на труднощі, подолавши частину котрих я сказав якось: «Знав би, що зустріну таке, ніколи б не погодився!». Перший рік в школі було 11 (!) учнів, але організаційний клопіт змушував мене працювати часом по 12-14 годин на добу. Ясна річ, що в першу чергу при цьому страждали мої рідні – дружина, донька… Якось Лія, моя кохана, виплеснула мені: «В тебе дві дружини – школа і я. І першу ти любиш більше!»… Прикро, але проти фактів не підеш… Час минає і сьогодні ми маємо гарні сімейні стосунки. Наші діти (Господь доповнив нашу жіночу команду ще одною донькою – Веронікою) вчаться в уже згадуваній школі, Бог дав мені розуму і сил перелаштувати свій час і пріоритети, щоб не обкрадати увагою ближніх, а мою дружину зробив терплячою до моїх робочих навантажень і здатною підтримувати мене в них. Школа стала в першу чергу школою життя, зростання і змін для мене. Сьогодні в ній вчаться понад 100 дітей, працюють більше 20 працівників, ми збагатилися меблями, обладнанням, але… Бог продовжує нагадувати мені, що наше найбільше багатство – це Христос!

«Сіль та світло» (про християнські школи)

Часом доводиться чути (до речі, від самих християн), що християнські школи не потрібні. Не поринаючи в затяжну дискусію, хочу сказати що християнська школа це…

  1. A.Можливість зберегти дітей від згубного впливу оточуючого зла, що переповняє багато масових шкіл і проявляє себе в бруднослів’ї, алкоголі, палінні і навіть наркотиках. Певна річ, школа не є «інкубатором для янголів», оскільки гріховна натура проявить себе скрізь, де лише є «homo sapiens», але ми ставимо на меті для себе - навчитися і навчити дітей долати конфлікти, реагувати на зло за Божими стандартами, як вчить Євангелія
  2. A.Можливість навчитись мислити з позицій євангельських цінностей. Якщо ті, хто щодня ковтає рекламні салогани, поступово починають жити під впливом сучасних заповідей на кшталт «Слухайся своєї спраги – пий «Спрайт», то вочевидь ті, хто чує щодня Боже Слово, починають змінюватись під його впливом. Нове мислення не формується за день, тут потрібна система роботи і перевага школи – в тому, що вона впливає на дитину, на її цінності впродовж тривалого часу, що створює сприятливі умови для змін
  3. A.Якщо піти ще далі і замислитись над тим, що Біблія називає вихованням, то ми побачимо не просто «виховні заходи», а потребу у докорінній зміні – трансформації серця. Грецьке слово «метаноео», що в перекладі означає «змінювати думку, розкаюватися», Христос вживає як наказ, вказуючи людям на волю Божу щодо них: «Збулися часи, і Боже Царство наблизилось. Покайтеся, і віруйте в Євангелію!» (Мар.1:15). Звісно, школа це школа і батьки (серед яких багато таких, що поки не відвідують церкву і не живуть духовним життям) не завжди налаштовані на такий результат. Тим не менш, я, прагнучи бути чесним, кажу: «Обіцяю не примушувати ваших дітей ставати християнами. Втім, не обіцяю, що вони ними не стануть!». Зміна життя – Боже чудо і ми не можемо вимірювати його цифрами. Незважаючи на це, маємо досвід, коли наші учні свідомо і щиро наверталися до Бога, демонструючи собою новий рух, новий ціннісний потенціал, нові пріоритети і цілі життя.

«Вгору сходами, що ведуть долу?» (про суспільство і його перспективи)

Особливої значущості служіння дітям – освіта, виховання - набуває тоді, коли бачиш деградацію нашого (в широкому значенні) суспільства. Погляньте на сім’ю – вона сьогодні найчастіше або неповна, або зайнята проблемою виживання (заробітку грошей), або некомпетентна в вихованні дітей, або під впливом алкоголю (варіант – наркотиків), або являє собою комбінацію зазначених «надбань». Погляньте на школу. Хто сьогодні чує про те, що професія вчителя – це престижно? Кого, пробачте, ганяють на мітинги в підтримку «народних вибранців»? Де чоловіки-вчителі? Чи стали ми краще виховувати дітей, ніж раніш? У радянські часи існував бодай формальний перелік піонерсько-комсомольських «чеснот», а сьогодні ключові чесноти – «бути успішним», «бути стильним», «бути просунутим», «бути адаптованим до ринкових умов життя»… Сьогодні ті, хто сумлінно посвятив себе вихованню дітей, заслуговують на слово «герой», а сам процес (слово не відбиває всієї його глибини і напруженості) заслуговує на слово «подвиг»! Дякую Богові, що дав мені цей привілей – бути причетним до виховання дітей і бажаю всім, хто йде цим шляхом бути не просто вчителем, а Вчителем!

«Хай трошки, та гарненького!» (про уроки християнської етики)

В деяких школах (на Західній Україні їх багато, на моїй Батьківщині – Східній – поки що мало) введено новий предмет – «Християнська етика». Хороша ознака. Повертаємось до історичних витоків, коріння, першоджерел нашої освіти. Просто згадайте, що перші школи були створені при церквах, першими вчителями були священнослужителі, а першим підручником – Євангелія. Після епохи безбожності мало-помалу повертаємось до тями. Але, насправді, один урок християнської етики – чи здатен він щось змінити? Як на мене, це теж саме, що спитати, чи слід ходити в церкву щонеділі, чи дасть година перебування в церкві якийсь результат? …Пробували не ходити. Сімдесят років експериментували. Результат – без коментарів. Сіяння – процес, який триває недовго. І коли Нєкрасов закликав «Сейте разумное, доброе, вечное», він теж знав, що сіють тиждень, а врожаю чекають місяцями. Сьогодні - час сіяння Слова в душах дітей. Результат прийде в свій час і тоді всі питання щодо продуктивності, ефективності і результативності знайдуть переконливе «так», але наберімося терпіння і почекаймо!

«Бути духовним батьком для своїх дітей» (я і мої власні діти)

Хто я? Часом буває важко розібратись… За освітою – вчитель, за посадою – директор школи, за паспортом – громадянин України, за свідоцтвом про одруження – чоловік і за свідоцтвами про народження своїй дочок - батько. Зупинюсь на останньому. Девізом мого батьківства обрав один-єдиний рядок з молитви «Отче наш»: «Нехай прийде Царство Твоє!». Прагну в першу чергу зрощувати Царство Боже у власному серці, думках, словах і житті. Наступне – намагаюся прищепити паростки цього Царства в душах, думках, уподобаннях своїх дітей. Коли запалюю свічки і вмикаю спокійну музику перед тим, як сідаємо вечеряти (це в нас така сімейна традиція), коли обіймаю і цілую свою дружину і дочок, коли читаю з ними книгу про героїв християнства в той час, як вони сидять поруч і колють горіхи, щоб назбирати повну банку з колишньої «Нутелли», коли встаю рано і прокрадаюся поміж моїми сплячими красунями в іншу кімнату, щоб там помолитись і попросити Бога благословити мою сім’ю на цей день, я думаю про одне: «Нехай прийде Царство Твоє!» Хочу запалити серця своєї сім’ї, передати їм свою спрагу за Богом, освітити темряву непривітного світу світлом Божим. Напевно, я не передам своїм дітям красивого і коштовного будинку, машини чи сімейного бізнесу, але хочу залишити їм свій найбільший скарб – Царство Боже. Господи, допоможи мені!

«Побажання…»

Оскільки читачами цього журналу можуть бути і батьки, і вчителі, то хочу побажати вам найголовнішого. Не банального «щастя-здоров’я», а того, що Сам Христос назвав найважливішим. Коли Його запитали, яка заповідь найбільша в Законі, Він сказав: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе» (Матвія 22:37-39). Нехай все в вашому житті стає проявом любові до Бога і ближнього – кожна думка, намір, бажання, слово, справа, все!

03.12.2009